garikaa

Те, що Україна успішно провалила підготовку до Євро-2012, думаю, вже ні в кого не викликає сумніву. Фактично за рік до початку цього футбольного форуму ми не маємо головного стадіону. Бадьорі запевнення, що «Олімпійський» буде введений до річниці Незалежності змінилися на обережні прогнози – мовляв, до листопада впораємося. Не будемо сьогодні брати до уваги вартість об’єкта. Стадіон вже називають “золотим». Особливо не зупинятимемося і на якості. Не хотілося б, але, здається, до того йде – відкриють, сурми просурмлять, проведуть на ньому першу гру, а потім ще з півроку доводитимуть до ладу.

Відстає і Львів з будівництвом футбольної арени. Його вартість теж «чомусь» постійно зростає.

Але, попри питання якості, стадіони будуть готовими. А от все інше – вибачте, панове європейці, нам виявилося не по зубах, бо занадто гострими виросли зуби у наших чиновників, вони майстерно оволоділи мистецтвом розпилювати державний бюджет.

А не по зубах – то маю на увазі нашу інфраструктуру, а особливо – дороги. Для цієї сфери лунає суцільна похоронна мелодія. Малися бути автобани, які б з’єднували, скажімо, Львів і Донецьк. Забудьте. Вже й Борис Колесніков, головнокомандувач підготовки до Євро-12, заявляє, що до цього питання держава повернеться у 2013 році. Тому порада зарубіжним гостям: не варто пересуватися Україною автомобілем, збирайте гроші на авіаподорожі. Тільки врахуйте, що перельоти в нашій «багатій» державі дорожчі, аніж у вашій «бідній» Європі.

Мріяли про кільцеву дорогу навколо Києва? Ха-ха. Влада глибоко під сукно поклала і цей проект. Натомість губернатор Київщини хоче увійти в історію зі своїми «нью-васюками» - побудувати трасу для Формули.

Майже гарантований провал і в ігровому плані. Тобто, чекати чогось путнього від виступу збірної України навряд чи варто. Ми не будемо навіть брати до уваги несерйозні заяви деяких функціонерів, що українцям до снаги здобути на Євро-12. А такі гасла кидалися в народ. Навіть, якби все у нас було добре у футбольному господарстві, а не панував безлад, рано ще нашому телятку з’їсти їхнього вовка. Це вам не світова першість, де вийти з групи значно легше. Всі розуміють, що першість Європи значно сильніша, тут не має африканських чи азійських команд, котрі відверто поступаються навіть нашій національній дружині.

Песимізм ґрунтується ще й на фігурі головного тренера збірної та всього того, що відбувалося навколо призначення спеціаліста на цю посаду. Безперечно, в історії українського футболу то буде вписано як одна з найбезглуздіших сторінок. Нагадаємо, що після відставки Мирона Маркевича фактично рік головна команда країни залишалася без керманича. Нібито йшли пошуки спеціаліста, бо всім людям зі здоровим глуздом було зарані зрозуміло – Юрій Калитвинцев, м’яко кажучи, ще не доріс до рівня наставника національної збірної. Та ще й тієї, котра ставить перед собою захмарне завдання – виграти Євро. Точніше, деякі «гарячі» голови ставили.

Насправді ж пошук не вівся. Аби хотіли, то знайшли б швидко. Відбувалася підкилимна боротьба – хто кого. Чи гору візьме Григорій Суркіс чи його опоненти? Схоже, голова Федерації футболу поступився своїми «принципами», призначивши на посаду тренера збірної вдруге Олега Блохіна, адже всім відомі його непрості стосунки з цим спеціалістом. З іншого боку він цим кроком зняв із себе певний відсоток відповідальності за виступ збірної України, адже Блохін – то як би не його креатура. Аби наша дружина не провалила гру з Італією, то стовідсотково на посаді керманича головної команди залишився б Юрій Калитвинцев, вже без додатку в.о. Для Суркіса ця кандидатура, як кажуть, «в дошку» своя.

Стосовно ж самого Олега Блохіна, то тут варто пригадати одну мудрість – не кожен геніальний футболіст стає класним тренером. А як же четверте місце на ЧС-2006, якого досягла українська збірна під його керівництвом, скажете ви? Зустрічне запитання – а що, команда вразила грою? Вона за рівнем гри справді була четвертою в світі? Будемо відвертими – ні, і ще раз ні. Справді, можна говорити про везіння, про певний збіг обставин. Ще тоді Іспанія та Італія показали нам те місце, на яке ми заслуговуємо.

З огляду на непростий характер Олега Блохіна, невміння вибудовувати не тільки гру, яка хоча б наближалася до кращих світових стандартів, але й стосунки з футболістами (чого варте його тренерство у ФК «Москва» чи конфлікт у збірній із Андрієм Вороніним), навряд чи можна очікувати феєричного виступу нашої дружини на домашньому Євро. Додайте до цього ще й часовий цейтнот для підготовки, в який потрапив Олег Володимирович.

Звісно, хотілося б помилитися… Але все йде до того, що на нашій вулиці для нашої збірної переможні марші не гратимуться.

 

До мене знову посміхається не мій Президент (і справа тут не тільки в тому, що я за нього не голосував…). Такою своєю щирою й ніби скромною посмішкою. Посміхається і закликає – «Любіть Україну». Мене особисто закликати не треба. Мені незрозуміло – а як можна не любити землю, де ти народився і живеш. Бедуїни теж люблять свою пустелю. І знаходять за що.

І Янукович теж любить Україну. І любить щиро. Є за що. Ну в якій ще країні можуть вибрати президентом, в якого таке темне минуле. А якщо говорити прямо – зека? Днями в гостях у мене побував товариш, який вже давненько живе в Барселоні. Прикро було чути від нього, що іспанці перестали поважати українців, ставляться до них зневажливо. Хоча зовсім недавно, особливо під час Майдану та після нього, ставлення було зовсім інше, позитивне.

І вони, іспанці, не можуть втямити, як міг народ такої великої держави перевагу на президентських виборах віддати перевагу зеку. У низ це в голові не вкладається.

…Справді, пан Янукович, а точніше – не пан, любить цю державу. Бо ж де ще так просто можна приватизувати величезну територію, заповідну землю. Маю на увазі Межигір’я. Де ще народ так мовчки спостерігатиме, як там будуються такі палаци, що й російським царям не снилися. В якій країні можна свою особисту кухарку влаштувати на роботу помічником народного депутата? Або – тратити державні кошти на 11 охоронців, чотирьох чи п’яти працівників прес-служби для поїздки в Давос? Купувати такий вертоліт, що «бідним фінляндіям, швеціям» не по кишені? Дозволяти розпилювати державний бюджет, як того хочеться «переможній» Партії регіонів, а точніше її олігархічному авангарду? Де ще так можна зневажати свій народ, перекриваючи дороги для перевезення свого тіла? В якій ще країні статки українців невпинно знижуються, а міністри, себто державні чиновники, свої мільйонні доходи збільшують вдвічі, втричі?

Цей ряд, ряд абсурдності, цинізму нинішньої влади можна продовжувати практично до безкінечності. Тому Янукович любить Україну, бо він її вже приватизував.

Правда, засліплений своїми «успіхами», колишній зек не помічає, або цю інформацію до нього не підпускають, що його народ, і донецький в тім числі, знаходиться вже на межі виживання і з кожною хвилиною радикалізується. Останнє опитування (22 квітня) на Шустер-лайф: 96% українців готові брати участь в акціях протесту проти нинішньої влади, влади Януковича, який так любить Україну…

 

Влада продовжує підбирати те, що не встигли ще підібрати попередники. Незабаром земля стане товаром. Можна лише здогадуватися, в чиїх руках опиниться найбільша цінність України.

А де вже як би й не їхнє, то використовується інший засіб – забрати. Взяти і просто відібрати. Так сталося і з радіостанцією «Мелодія». Сьогодні, 2 квітня, слухачі вже не змогли знайти її в радіоефірі. Для тих, хто, можливо, не знає – Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення віддала, а точніше – забрала, радіочастоти у «Мелодії» у великих містах на користь інших. Ну а інші – це якесь там ДП «Новий обрій». Структура, яку пов’язують з донецькими.

Можна стовідсотково гарантувати, що новий власник радіочастот не транслюватиме програми радіо «Свобода», що робила «Мелодія». Зникає ще один майданчик, де можна було почути вільне, правдиве слово. Телевізійні новини сьогодні краще не дивитися. Та ж ТСН на «плюсах» перетворилася на кримінально-розважальну хронічку, а не на справжню телевізійну службу новин.

Отже, партія влади можна привітати ще з одним «успіхом» - рейдерським захватом радіоефіру. Далі буде…

Можна привітати партію влади ще з одним «успіхом». Локальним. У 30 км від Києва розташоване селище міського типу Велика Димерка. Проживають у ньому за офіційним переписом трохи більше 1 0 тисяч чоловік. Неофіційно – близько 13 тисяч. Дуже багато орендують тут житло, працюючи переважно у Києві. Благо, добиратися звідси до столиці досить легко. Селище має дві залізничні зупинки. Півгодини електричкою – і ти в Києві. Регулярно ходять і маршрутки.

Вже 12 років поспіль селищна рада у фінансовому плані є самодостатньою. Вона не тільки виконує, але й перевиконує бюджет. Сталося це тоді, коли спільними зусиллями з тодішнім керівництвом Броварського району до Великої Димерки привели найпотужнішого інвестора. Саме на землях цього селища побудований, успішно працює завод Кока-Кола, котрий і дає левову частку податкових відрахувань. Хоча все ж першим інвестором тут можна вважати «Мономах». За ними прийшли й інші, досить великі.

Все це, досить продуманий підхід селищної ради, наприклад, до встановлення орендної плати за землю для малого і середнього бізнесу (тобто, не обдирати його як липку), дозволили Великій Димерці визволитись з тісних лещат дотаційнос ті. Селище мало змогу не тільки утримувати на належному рівні своє господарство, але й розвиватися. Будувалися дороги, зробили зовнішнє освітлення, проводилися ремонти в дитячому садочку, особливо потужний – в дільничній лікарні, яку, до речі, знову хочуть забрати у підпорядкування районної лікарні, ну і так далі.

Сьогодні ця «лафа» закінчується. Мудрагелі з Партії регіонів, схоже, хочуть загнати і цей населений пункт в загальне дотаційне стойло. Не стимулювати пошук нових інвесторів, заробляння грошей, а стимулювати жебрацтво. Себто, для них краще, коли той же керівник села буде оббивати пороги районної влади, випрошуючи гроші, наприклад, на будівництво нового дитячого садка, що конче необхідно для селища, чи на ремонт доріг. Самі ж розумієте, таким головою керувати легше. А тим більше, що не за горами осінь 12-го року, вибори до парламенту.

Отже, вперше за останні 12 років Велика Димерка за два місяці цього року не виконала свій бюджет. Ні, відрахування від діяльності підприємств порівняно з цим же періодом 2010 року фактично збільшилися. Просто за якимись хитромудрими формулами формування бюджету в нинішньому році відрахування з бюджету Великої Димерки «нагору» збільшили не на відсотки, не на десятки відсотків, а одразу вдвічі. Ну а чого ж грати в якийсь дріб’язок! Якщо у 2010 році селище мало віддати 2 мільйони гривень на користь районного, державного бюджетів, то в цьому році – одразу 4 мільйони!

От і стає Велика Димерка дотаційною. От і треба забути, наприклад, про придбання автобусу, щоб возити, скажімо, дітей на різні змагання, конкурси, олімпіади. Правильно, нехай їздять громадським транспортом. Певно, можна хрест поставити на ремонті чи будівництві у селищі нових доріг. Та ще багато на чому.

От такі, панове, реформи від нинішньої правлячої партії – нехай усі будуть бідними! Окрім, звичайно, самої партії влади. Та й то не всієї, а її «передового» загону.

 

 

У дитинстві я був непримиренним атеїстом. Власне, як майже всі. Про відвідини церкви не могло й бути мови.  Спробуй піти, навіть якщо ти й хочеш. На другий день стоятимеш на «килимі»  перед усім класом і тебе розпікатиме вчитель. Як може піонер ходити до церкви? Де твоя свідомість? Ну і так далі на зразок цього. Могли й піонерський галстук зняти.  З висоти прожитих років зараз на це дивишся з іронією. А тоді така перспектива сприйнялася б не інакше як катастрофа.

Та  якими б ми атеїстами не були, однак саме релігійні свята були для нас найкращими. І одне з них  - Різдво. Я не знав, що воно таке, чому його так називають. Аби  бабуся й почала розповідати, то я б не слухав ці "байки", атеїст ж бо.

Та саме свято подобалося. Якщо ти ранком 6 січня і не хотів рано підніматися, тебе розбудять. Запахи і звуки. Бабуся зранку вже клопочеться біля печі. Стукотить рогачами, каструлями, тягає великі чавуни. Мало того, що, як і завжди, треба скотину нагодувати – корова, поросята, курі. Вона сьогодні готує смачні страви на святий вечір. Я їх ніколи не рахував, та й не знав тоді, що їх має бути дванадцять. Завжди знав, що страв на столі стоятиме  багато.

Але найцінніше для мене – бабусині пиріжки. З маком, з повидлом – смакота. Мені більше нічого й не треба.  А ще, звичайно, кутя. Бабуся старалася, аби було багато маку, і щоб вона було надзвичайно солодкою.

Я очікую вечора, коли ми всі разом сядемо за стіл. Неодмінно прийдуть гості. А потім бабуся очікуватиме колядників.  Вони заходили до хати цілою ватагою. Співали колядок, якихось церковних пісень. Бабуся готувала їм дарунки. Скромні на той час – цукерки, печиво, пиріжки. Ну і якісь гроші.

… Запах Різдва – то для мене запах дитинства. Солодкий запах бабусиних пиріжків. Зі святом!

 

Ранок, 18 грудня. Завтра - свято Миколая. Настрій - далеко не святковий. Хоч і каже нинішній Президент України (завжди внутрішньо коробить, коли доводиться називати екс-зека президентом), що в українського народу немає підстав для сумного настрою, все, мовляв, добре, доводить вкотре не погодитися з ВФЯ. Навпаки - все менше підстав для оптимізму.

Особливо - після побоїща у Верховній Раді. Якщо раніше фразу  "До влади прийшли бандити" можна було сприймати як передвиборну, як контрагітацію з вуст опонентів біло-синіх, то тепер все - маски зірвані. Партія влади показала    своє справжнє обличчя - звірине, жорстоке, не спотворене інтелектом. І, дивлячись на фізіономії Саламатіна, Цюрка (обличчям ці звірині морди назвати важко), багатьом людям справді стало страшно - якщо вони, а це ж типу еліта Партії регіонів, дозволяють собі таке у приміщенні парламенту, то що їхні брати по партії можуть робити  собі на місцях, приходячи розбиратися з якимсь незговірливим бізнесменом...

І найгірше, але вже очікуване, те, що горе-Президент навіть пальчиком на них не посварився, а закликав бути толерантними. Ну а прем'єр - той і взагалі просто накинувся на опозицію, назвавши її цинічною і таке інше. Така реакція цих двох людей дозволяє з великою долею ймовірності говорити, що сценарій силової розправи розроблявся і з їхньою участю, або за їхньої мовчазної згоди.

Побоїще у напівтемному залі ВРУ - то лише верхня, видима частина айсберга. Уголос поки що мало хто про це говорить, але країною шириться брутальна атака на бізнес. Точніше - його захоплення.  Схема при цьому використовується проста, дії її провідників нахабні, схожі загалом на манеру рекету в 90-х. Власнику крупного підприємства пропонують, та ні - не пропонують, а вимагають - віддавай, або продавай  30% свого бізнесу.

Зразу скажу, що це не стосується малого і середнього бізнесу. Поки що не стосується. Мова йде саме про крупні приватні підприємства. Власники цих бізнесів зараз умовно поділилися на три групи. Розуміючи, що 30% відсотків - то лише початок повного захоплення, одні одразу продають всі свої активи і виїжджають за кордон, інші - не бачать іншого виходу, аніж погодитися. Тобто, здаються. Треті шукають варіант захистити свій бізнес. Один з таких підприємців, який працює в аграрному секторі, швиденько оформив в Лондоні, "повісивши" на своє підприємство позику в 10 млн.дол. Мовляв, з таким "доробком" не захочуть ті 30%.

Повернувся чоловік в Україну. А вже наступного дня - знову ті "гості" на порозі:

- Ти думаєш, що найрозумніший? Ось тобі 10 млн.дол. - гаси кредит і оформляй третину на нас. Інакше...

Ось таке, панове, життя в Україні.

 

Оприлюднені нові цифри, які вкотре красномовно ілюструють  - на якому глибокому дні опинилася держава, як уряди, президенти, нардепи «борються» із соціальними негараздами. Так ось, згідно зі стандартами ООН 78% (!) українців  живуть  поза межею бідності. І водночас, за простотою сплати податків ми посідаємо 181 місце із 183 країн. Про корупцію й мови немає. Тут ми теж «рекордсмени».

На жаль, ми досить спокійно реагуємо як на цифри, так і на сам факт такого принизливого становища. Нас це не обурює, не спонукає до дії. Ну а коли народ терпить, то чому б з нього ще щось не вичавити?

Партія влади, вигравши вибори на місцевому рівні, перенісши перевибори Верховної Ради на 2012 рік, тепер може себе почувати спокійно і робити те, що, власне, й задумала. Правда, у цю формулу якось не вписується протест підприємців, але власть імущі, здається, переконані – ні до чого кардинального цей виступ не приведе. Приборкаємо, мовляв. Когось купимо, когось притиснемо. Тим паче, що репресивна машина, здається, готова виконувати будь-який наказ чи то з Банкової, чи то з Грушевського.

Така впевненість нинішніх людей при владі дозволяє їм, нічого не побоюючись, вже сміливо заявляти про нові «кроки» щодо покращення життя українців вже завтра. Покращення «сьогодні» - то, виявляється, замало. Так, заявлено про те, що електроенергія для населення має подорожчати більше ніж удвічі. З квітня наступного року ці 78% «багатих» українців  повинні  ще більше сплачувати за газ.  Що там ще? Уряд зовсім недавно придумав ввести мито на імпорт нафтопродуктів у розмірі 120 євро за тонну, що, безперечно, не здешевить вартість пального…

І всі ці «турботливі» кроки подаються в красивій обгортці – необхідності проведення реформ, наповнення бюджету та Пенсійного фонду тощо. Можна було б у все це повірити. Але тільки – закривши намертво вуха, зав’язавши міцною пов’язкою очі. Щоб не чути, не бачити, не читати про те, як купляється для Президента вертоліт за 17 млн.доларів – набагато кращий, кажуть, ніж у його колег з «бідних» країн Європи, як віце-прем’єр отримує для свого бізнесу майже мільярд гривень з бюджету, як міністру Кабінету міністрів,  знов-таки з державної казни,  виділяють понад 300 тисяч гривень на видання його книжки про Харцизьк…

Мені так здається, що оті 78% просто заважають жирувати й далі решті 12%. От нас і намагаються просто винищити. Морально, та й, зрештою, фізично. І все це відбувається фактично - за мовчазної нашої згоди…

 

 

Український футбол поринув у черговий скандал, скандал великого масштабу. Очолювана Григорієм Суркісом Федерація футболу, точніше – контрольно-дисциплінарний комітет, ухвалила «принципове» рішення – визнала матч «Металіст» - «Карпати» (4:0) в сезоні 2007/2008 років таким, що не відповідає нормам Fair Plai. Іншими словами, цей матч визнали договірним.

Покарання серйозне: не беручи зараз до уваги штрафи, відлучення деяких людей від футболу, скажемо про головне – з «Металіста» та «Карпат» у цьому чемпіонаті знято по дев’ять очок. Отже, перед 7 туром харків’яни тепер мають лише одно очко, а от львівська команда вийде на поле з від’ємним показником. В активі «Карпат», а точніше – в пасиві, буде мінус 1.

Здавалось би, можна й поаплодувати такій принциповості Федерації футболу – боротися в нашому футбольному господарстві з корупцією, викорінювати усілякі там договорняки. Проте, чомусь не хочеться. Від рішення КДК йде, як на мій погляд, не зовсім приємний запашок.

Чи не спосіб це прибрати конкурента? Чи не помста це тим президентам, які не хочуть співати в унісон з генеральною лінією Федерації?

Для таких висновків підстави є. Насамперед, варто нагадати, що правоохоронні органи не знайшли нічого, щоб говорило про договірний характер цього матчу. Виходить, КДК взяло на себе функції прокуратури?

Повернемося також у бурхливі 90-і роки, коли український футбол став на самостійні рейки. Якщо хтось скаже, що тоді не було договірних матчів, то такій людині можна відверто посміятися в обличчя. Вони просто процвітали. Деякі команди чи не увесь сезон розписували, ще не виходячи на футбольне поле. Правда, тоді ніхто не проявляв такої принциповості.

Це тоді гегемонія одного клубу в першості України забезпечувалася не лише найкращим складом київського «Динамо», а ще й суперлояльністю до команди суддівського корпусу. Пригадую один з кумедних епізодів, свідком якого був сам. Дивився гру «Динамо» - «Ворскла», де арбітр наскільки явно допомагав господарям, що було водночас і смішно, і бридко дивитися на все це. А коли динамівці забили нарешті м’яч у ворота ворсклян, який і став переможним, суддя радів більше, аніж самі футболісти. Адже – результат є, і йому буде не «соромно» дивится в очі керівникам київського клубу.

Це тоді, фактично за одну ніч, «Динамо» позбулося конкурента в особі дніпропетровського «Дніпра». Згадаймо, як одразу п’ять чи шість провідних футболістів тієї перспективної команди дружно “переїхали» до Києва.

Не можна не пригадати історію з шубами чи шапками у матчі з грецькою командою “Панатінаікос», коли динамівців за спробу підкупу судді на рік відлучили від європейських турнірів.

Ось чому не хочеться співати дифірамби останньому рішенню КДК, радіти нібито боротьбі Федерації за чесні правила гри в українському футболі. У кожної медалі є дві сторони.

З іншого боку, саме цей скандал може стати детонатором кардинальних змін в українському футболі. А вони вже давно назріли.

 

 

Мені пощастило побувати в сусідній Білорусі, країні, котра ще 20 років назад була для нас просто братньою республікою. Сьогодні – це зарубіжжя, нехай і ближнє.

Не помилився, коли сказав - пощастило. Наслухався про країну однієї людини, себто бацька, багато, ще більше начитався. Склалися певні уявлення і навіть стереотипи.

Один з них – в Білорусі всім заправляє Лукашенко, тримає всіх і вся в залізних лещатах. Бояться тут навіть його погляду. Загнав у глухий кут опозицію. Словом, чистої води авторитаризм. Не заглядає в рот Росії, як це роблять – не будемо показувати пальцем - хто, а досить жорстко відстоює білоруські інтереси.

Інше уявлення. В Білорусі все працює. Не позакривались заводи, не лякають вибитими вікнами, зарослими бур’янами ферми, земля обробляється, люди вирощують м’ясо, роблять смачні молочні продукти. Імпортують їх в сусідні області Росії, та й Україна споживає, наприклад, масло від сябрів. Свого ж, бачте, немає. Було, та десь загуло. Білорусь за показником - наскільки сприятливий клімат тут для іноземних інвестицій – вже давно випередила Україну, і тепер вона, а не ми, швидше проходить дистанцію до Європи.

Та, як кажуть, краще один раз побачити, ніж увесь час читати, слухати. А тут і оказія трапилася –товариш святкував своє 50-річчя. Українець, який вже давно кинув «якір» в білоруському Бобруйську. І на Батьківщину не збирається. Там йому досить комфортно, а від комфорту не втікають.

…Червневого спекотного дня на автомобілі, а в салоні нас троє, перетинаємо україно-білоруський кордон в Чернігівській області. Проходження неприємних митних, прикордонних процедур, від чого вже давно відвикли європейці, займає півтори години. Багатенько. Причому, час цей розділився порівну – між українським і білоруським кордоном. Не знали ми тоді, що дорогою назад рідні прикордонники і митники підготували нам більш ніж годинний «сюрприз». Але то буде потім.

А поки ми бігаємо від віконця до віконця – що на нашій митниці, що на іншій – і оформлюємо необхідні документи. До чемного відношення до людей тут ще далеко. Ніхто не може чітко пояснити процедуру проходження, постійно доводиться смикати за рукав то одного, то іншого працівника. А в них на обличчі – або байдужість, або й роздратованість. Мовляв, роботи нам тут додаєте. Взагалі, складається враження, що, заїхавши на територію митного поста, ти вже чимось завинив. Так на тебе тут дивляться.

Хоча у білорусів до нас підійшов митник і чітко, відвівши до стенда, пояснив, як треба заповнювати транспортну декларацію. Дрібниця, але все ж приємно. Білоруси змусили нас придбати поліс страхування автомобіля. Причому, купляється він на 15 днів, хоча ми їдемо лише на два дні. Коштує поліс 18 доларів. Можна платити і в гривнях, і в білоруських рублях. До речі, 1 долар коштував на той час трішечки більше 3 тисяч рублів.

Нарешті білоруський прикордонник піднімає шлагбаум, і ми на території іншої держави. Дорога на Гомель майже увесь час йде лісом. Красиво. Їдемо обережно, особливо не натискуючи на педаль газу. Наслухались про серйозність білоруських даішників. Та й мимоволі спрацьовує те, що ти за кордоном, треба бути обережним. Правда, на 200-кілометровому відрізку від кордону до Бобруйська в суботній день ми зустріли аж одну патрульну машину, про що нас попередили зустрічні автомобілі. Зразу пригадалося минулорічне повернення в Україну з Польщі. Перетнули ми кордон близько четвертої ранку, а метрів за сто від кордону вже стоїть наша рідна ДАІ. «Здрасьтє, мовляв, вас турбує сержант Петренко, троє дітей». Ні, дуже гарне місце для «колядників». О четвертій ранку.

З перших кілометрів шляху Білоруссю мене починає муляти заздрість. І сором. Самі зрозумієте, чому. По-перше, якість доріг. Вона тут не ідеальна, але це якщо порівнювати, наприклад, з французькими. З нашими краще не порівнювати. Тут ти їдеш спокійно, не побоюючись, що втрапиш в якусь яму. Але більше вразило інше. Всі 200 км шляху ми спостерігаємо акуратно підстрижене узбіччя. І – чисте узбіччя. Лише пару раз помітили пластикові пляшки.

Періодично, то праворуч, то ліворуч, спостерігаємо обладнані зони відпочинку. Все досить скромно, але акуратно, красиво. Знов-таки – сміття немає. Є навіть місця для відпочину дітей. Скажімо, гойдалки.

Проїжджаючи населені пункти, помічаємо: навіть якщо це дві-три хати, а так дуже часто й було, – знак неодмінно на білому фоні. Людей зустрічаємо мало. Цікаво, що зовсім немає придорожньої торгівлі. Не побачиш тут бабусь, які пропонують городину, молоко.

Не часто зустрічаються заправки. Якщо ви зголодніли і хотіли б щось перекусити в кафе – проблема. Лише через кілометрів 100 побачили щось на зразок кафе в одному із сіл. Дуже скромна вивісочка. Так здається, що збереглася вона ще з радянських часів.

Але, ми їдемо далі. Попереду – міст через річку. Він – на ремонті. Організовано односторонній рух, працює для цього світлофор, пропускаючи транспорт то в одному, то в іншому напрямку. Водіям пропонується додаткова інформація на табличці: «Час роботи зеленого сигналу – 1 хв.41 сек.». Не обов’язково ж це, правда? Але, дідько його візьми, приємно.

Ще одне спостереження. Протягом усього шляху не довелося бачити необроблені поля. Все засіяно, засаджено, і – оброблено. Не лякають проїжджачих своїм виглядом закинуті ферми, до даху зарослі бур’янами, з вибитими вікнами, а то й розібраними стінами, як це бачимо у нас. Справді, в Білорусі колгоспи не руйнувалися. Вони працюють, просто дещо змінивши форму власності. Тому ферми, нехай вже й старі,давно побудовані, але ж – живі.

Пізніше з розмов з білорусами дізнаємося, що жодне господарство не зруйноване. Вони діють. Щодо техніки, то переважно використовується імпорт. Особливо це стосується комбайнів. Володимир з Гродно, який теж приїхав вітати ювіляра, навів приклад, що в одному з успішних приміських сільськогосподарських виробництв головний інженер у кінці року отримав премію, еквівалентну 25 тисячам доларів. Причому, цілком офіційно.

… Нарешті, переїхавши річку Березину, ми потрапляємо в Бобруйськ. Місто велике, має близько 240 тисяч жителів і дуже небагато висотних будинків. Переважають чотири- та п’ятиповерхові. Знову відзначаємо чистоту на вулицях, газони підстрижені, досить якісні дороги. Хоча самі бобруйчани кажуть – не все так добре з вулицями. Подалі від центру спостерігається трохи інша картина.

Близько пів на дев’яту вечора знаходимо центр. Дивуємося: суботній день, а людей тут дуже мало. Нам потрібно купити квіти для дружини ювіляра. Як з’ясувалося, не дуже просте завдання. Навіть перебуваючи в центрі Бобруйська.

- Ні, тут ви ніде не знайдете, - пояснює нам місцевий міліціонер. – Треба їхати в цілодобовий магазин, який торгує квітами.

А потім бобруйський правоохоронець терпляче, повторюючи декілька разів, розповідає, як доїхати до магазину квітів з промовистою назвою «Миллион алых роз». Придбавши там букет, про себе відзначили, що квіти тут дорожчі, аніж у Києві. Що ж до інших товарів, продуктів харчування, то вони приблизно такі ж за вартістю, як і в Україні.

Шукаємо будинок ювіляра. На перехресті стоїть автомобіль ДАІ. «Зупинять, - подумалось, - адже номери не білоруські». Але ні – нікому до нас діла немає, адже нічого ми не порушили.

Вже на літній веранді ювіляра за рюмкою в тім числі і білоруської горілки потекла розмова про життя-буття. Отут ми й дізналися багато цікавого.

- Кажете, тут чисто? - говорить Володимир, про якого ми вже згадували. – То ви не були в Гродно. Там взагалі європейський рівень охайності. Слідкує місцева влада дуже суворо.

Сябри підтверджують наше уявлення, що в країні нині все тримається на одній людині. Зрозуміло, на кому. Багато що робиться через страх, адже дуже просто можна не те що залишитися без посади, але й опинитися за гратами.

Що буде, якщо раптом? Тобто, Лукашенка не буде. А може статися те, що й відбулося в Україні – дика прихватизація. Зі слів самих білорусів, акули бізнесу, особливо російські, вже давно нагострили зубки на білоруські смачні підприємства і цілі галузі. Чекають лише команди «Фас», або – зручного моменту. В Білорусі відверто побоюються подібного сценарію. Вони цінують нинішній спокій.

Якщо ви думаєте, що в цій країні немає корупції – глибоко помиляєтеся. Є

вона. Білоруські друзі розповідали, що, наприклад, керівника якогось сільськогосподарського підприємства не цікавить, що запчастину до трактора він може придбати безпосередньо у виробника дешевше. Ні, він братиме її у посередника, бо має від того власний зиск. Ризикує, але й не відмовляється від такої співпраці.

Вип’ячувати тут своє багатство, якщо воно є, не прийнято. Та й клопітка ця справа. Певні органи можуть одразу зацікавитися походженням твоїх грошей, на що ти, скажімо, збудував собі такий шикарний будинок.

До речі, проїжджаючи околиці не одного міста, ми не побачили й натяку на присутність «царських сіл». Палаців тут слуги народу не будують, а якщо вони й є, то, звісно, до українських масштабів білорусам ой як далеко. Взагалі складається враження, що суспільство тут немає такого гігантського розриву між багатими і бідними.

… Наша розмова за столом закінчилася близько півночі. Ювіляр викликав таксі і відвіз нас чотирьох – всі українці – до готельного комплексу «Фандок». Тільки наступного дня вдалося дізнатися, що ж це за абревіатура. То є фанерно-деревообробний комбінат. Заснований у 1929 році, він працює і нині. Не закрився, не збанкрутів.

В готелі ми потрапили ніби в радянські часи. Аж занадто скромна обстановка у фойє, а особливо в номері. Три ненових ліжка, старенький телевізор. Туалет і душова в одному приміщенні. Сантехніка дихає на ладан. Моток туалетного паперу висить на вхідних дверях, на забитому цвяху.

І – запах. Своєрідний, далекий від приємного запах радянських готелів.

Звісно, трохи підігріті міцним напоєм так просто вечір закінчувати ми не хотіли. Чом би не по пивку? Але де його знайти? У такий час магазини, звісно, зачинені, кіосків, як у нас, поблизу не спостерігається. Адміністратор, мила дівчина Альона, не тільки приймає гостей, але й продає напої. В тім числі й пиво. Але – виникла трудність. В той день в залі готельного комплексу гулявся випускний. Батьки та вчителі домовилися про заборону продавати пиво не тільки учорашнім школярам, а взагалі - будь-кому.

- Ви трохи почекайте, вони сядуть за стіл, і я вам дам пиво, - майже прошепотіла Альона.

Ми – хлопці не горді, дочекалися. Взяли пиво, і душа наша заспокоїлася.

Наступного дня був час пройтися вулицями Бобруйська поблизу готельного комплексу. Обійшовши пару кварталів, ми так і не знайшли, наприклад, де б тут нам могли запропонувати каву. Кіосків зовсім мало, та й у них – не «калапуцять».

Зміцніло враження – ніби спрацювала машина часу, і ми потрапили у радянський період. Навпроти Будинку юнацтва і творчості – пам’ятник Леніну. А більше – у назвах вулиць. У Бобруйську їх ніхто не перейменовував і не збирається цього робити. Принаймні у найближчі роки. Тому тут «повний» набір комуністичної епохи – Комінтерна, Енгельса, Паризької Комуни, Соціалістична, Леніна. Ну і так далі і тому подібне. Не могла не кинутися у вічі вивіска – «ОАО «Коминтерн». Оригінально.

Жителів же Бобруйська збереження цих назв не хвилює абсолютно. Принаймні, ніхто тут не протестує, що він живе на Соціалістичній, а хотів би, скажімо, на Капіталістичній.

… Увечері ж ми гарно відзначили ювілей нашого товариша. За столом, до речі, ми почули нарешті й білоруську мову. Під час святкування українці відзначилися. Інакше й не могло бути. Бо не знають білоруси скільки народних пісень, як ми.

Й справді – співаємо ми добре…

 

… пролітає над чемпіонатом світу. Точніше, над його вирішальною стадією. А стосується це збірної Словенії. Програючи Англії з мінімальним рахунком, вона за крок, чи навіть за півкроку, стояла від 1/8 фіналу. Словенців влаштовував цей рахунок, як і нульова нічия в матчі США – Алжир. Але грім для них прогримів одночасно з фінальним свистком у їхньому з англійцями поєдинку. Сполучені Штати в цей самий момент змогли забити алжирцям, відправивши словенців додому. Справді, найдраматичніший на цей час епізод чемпіонату світу в Південній Африці. І це була розплата. Розплата за те, що словенці за великим рахунком не пішли на ризик. Вони хотіли втримати синицю в руках, і втратили все. Ні, ця збірна атакувала, в кінці матчу мала реальний шанс забити у ворота Девіда Джеймса, коли тричі підряд завдавала удари. Та все ж словенці не пішли на ризик по максимуму, не навалились на ворота англійців, не бажали забити через не можу, щоб не залежати від матчу США-Алжир. Підказки в ході гри про те, що в Преторії зберігається нульова нічия, зіграли з ними злий жарт. Футбол, і це вже в його історії траплялося неодноразово, карає обережних, карає несміливих, хто не йде на ризик. Ну і не можна не порадіти за збірну Англії. Невідомо, як далі вони гратимуть, але, здається, команда починає просинатися. Десь нащупує свою гру її лідер Уейн Руні, вчасно їм вдалося погасити конфлікт між тренером і гравцями, чого не зумів зробити француз Раймон Доменек. Хоча в англійців ще далеко не все виходить. Не покидає відчуття, що команда ніби перетренована, футболісти діють досить натужно. Та все ж, все добре, коли добре закінчується. Англія залишається в ПАР. От тільки надовго? То вже залежить від футболістів і від тренера. Чи успішний клубний тренер Капелло стане ще й успішним наставником збірної. Але чемпіонат світу, безперечно, виграв від того, що дружина італійця Капелло не відправляється на Туманний Альбіон одразу після відбіркового турніру.